___________________________________
Дитинство починаю пом’ятати і вперше взагалі уявляти про себе, завдяки тому що є біль й у кого спасіння від неї. Ті хто малювати не боїться правду у суспільство, що сильніше за нього, завжди має жити складніше ніж у казці. Однак, на попереднє ствердження… у багатьох істот, майже так само як у сценаристів Тарантино… є особиста сцена жаху, яка здивує навіть дивака.
Дві паралелі з різних полюсів дитинства в розповідь сьогодні завітали з питаннєчком “навіщо і за що…”.
Розмову вести так, що смішно не завжди почав раньше ніж ходити. Не пам’ятаючи про себе самостійно до трьох з половиною років. Батьки для того що б теж не забути ті перли, завели особливий щоденник. Першим записом з’явився опис пригоди про перше звернення малечі. В п’ять місяців покликав дідуся до себе і каже:
Хочешь, я табе в йоб дам!?
За свідченнями всіх присутніх, то була реакція логічна на відмову діда прийняти виховання малюка цілком на себе замість дитсадка.
Таким чудним макаром, молодий пенсіонер від позавчора більше не командує в полку, а вихователь чудо-дитинча (… що на чудовіськах як HMU тепер літає). Замість дітсада років на три дідусь стає як мама й папа. А потім, як розїхались на тисяч десять кілометрів, то прилітали раз на рік і пару тижнів не розірвати було їх. То були старший з малим ріднішими за всіх рідних братів.
Замість казок – таємні звіти, про НЛО і все чудне побачене військовими пілотами у небі. Природоустрій всього в світі лісовому дідусь пізнав колись, теж стежками незвично як усі. Його батьки в той час шукали золоті скарби, десь на китайському кордоні.
Все що встигав за хлопцем цікавистим, дідусь розповідав завжди як від душі. Завдяки тому наш малий знав все і всіх у лісі, як навколо дому.
Все що було навколо дому тут окреме місце в розповіді має, цілком безпечним був у ті часи військовий гарнізон. Авже ж постійно вибухи якість були маленькі контрольовані… такі собі розваги. Найцікавіше в гарнізонах, що подалі від асфальту і цівільних. Там тигра як побачиш і загадуєш навіть закляття стати взагалі прозорим. Тоди у кожного був з собою ніж, а краще маленький топорик. Не всі у нас з глазами обома шкільний диплом читали… але що зробишь, то на фазана була охота.
УРИВОК З ІНТЕРВ’Ю
ПЕТРО ФЕДОРОВИЧ ДЗЮБЕНКО (березень 2022 рік.)
Нажаль окрім шляхів до позитиву існують стежки у страшне. Вони для когось невідомі, а в той самий час існують повсюди зі статусом таємно. Розмова з Петром Федоровичем заздалегідь з наміром у майбутнє… Так сталось, що сьогодні нам відповідає той, хто вже на світі іншому це все спостерігає. Тоді він відповів, як стати довелось володарем страшного погляду. Як кажуть свідки – будь кого сгинає навпіл, навіть раб заздрить сам собі, коли не бачить того!
Тобі відомо щось про інтернати? Конктетизуючи спитаю, хто там контингент і що є персонал в тій установі?
Відразу вигляд я зробив, що не чекайте з мене варіантів. Увагу маючи достатньо, рішучисть і терпіння розуміти мовчки.
Одного разу як завжди шукаючи поїсти, я випадково був спійманий за разкрадання садівництва. Вік дитинча у третім класі, на охорону вражень не створив і мене розстріляти сіллю. Вього лише таким був захист від подальших спроб здобути там поїсти.
А далі, зверніть уяву на… як саме, тварі роблять постріли у дитину?! Все те, що зараз роблять один одному в HelfLife, ніщо в зрівнянні за той постріл! Лунає другий, ще азартніше у тварі, ти маєш в небо бігти, як по залишки життя.
Після здолання охоронців в закладі навчальном для мене вчителів вже не було. Зібравши пацанів рушницю було їм встановлено в дупло і постріли туди, гарніше за всі звуки світу того дня лунали. Відразу після того в малолетці ми знання ще трохи здобували, а потім професійно в будь-яке дупло з 2000 метрів. Так погляди страшні ми ще в дитинстві здобували, щоб потім все життя провести в спробах щось людське у собі віднайти.
чернетка